Новости

Особистий досвід: тато розповів, як допомагав дружині на пологах

23.06.2022

1507

Не всі майбутні матусі вирішуються на пологи з чоловіком. Є багато причин, за якими воліють залишитися у залі тільки з лікарем акушером: страх виглядати некрасивою в очах обранця, думка: «а раптом він побачить щось зайве», побоювання на тему майбутньої інтимного життя… Ну і найцікавіше: а раптом він там впаде в непритомність?

Читайте також:Реальні історії про спільні пологи з чоловіком

А ось майбутній татусь Сергій Б. в непритомність не падав. І на всі можливі жіночі страхи відповів розповіддю про те, як разом з дружиною зустрів свого синочка в момент його появи на світ.

Коли після закінчення інституту хлопці вмовляли мене сплавлятися на байдарках, я як замшілий городянин спочатку опирався. Потім подумав: що я, не чоловік, чи що? Так само було і з присутністю в палаті під час пологів дружини. Просто в якийсь момент сказав собі: я ж ніби як представник сильної статі! Якщо жінки з цим справляються – і я впораюся.

До того моменту, як у Олени почалися справжні перейми, процес зборів в пологовий будинок у нас обох був доведений до автоматизму. Бо вже кілька разів з’являлися зовсім не слабкі «провісники». І кожен раз вночі. Моя благовірна расталкивала мене саме в той момент, коли мені снилося що-небудь особливо цікаве, і, розширивши очі, трагічним шепотом повідомляла: «Всі! Народжую!» І я, позіхаючи і натикаючись на стіни, пакував тапочки, зубну щітку і сигарети. Прогріли машину, доїхали до пологового будинку, розбудили всіх, кого тільки можна… Ну і що? Сутички вщухли, розкриття ніякого, і я, тихо скрегочучи зубами, везу бадьору повеселевшую Ленку назад додому. Не життя, а твір містера Толкіна: «Хоббіт, або Туди і назад».

© Instagram @my.pregnant02

Читайте також:Перейми під час пологів: як зрозуміти, що вони почалися

І ось вона в черговий раз починає «народжувати», я на автоматі доставляю її за місцем призначення, подумки готуючись везти назад. Але з оглядового кабінету замість веселої дружини виходить ділова молоденька акушерка: «Розкриття три пальці, води тільки що відійшли. Телефонуйте лікареві».

І ось ми вже в палаті – чекаємо, поки приїде лікар. Від Ленкіно бадьорості і сліду не залишилося: зблідла, губи тремтять. А у мене як за контрастом – приплив нездорової веселості. Почав нести якусь нісенітницю, травити анекдоти. Зрештою розсмішив дружину до сліз. Коли наша лікарка увійшла в палату, Олена стрибала на фітболі і реготала. Нам навіть не відразу повірили, що ми справді почали народжувати.

Коли сутички почастішали, стало не до сміху. Ми з Оленою ходили по палаті і хором дихали по команді лікаря: раз-два-три-чотири – вдих; раз-два-три-чотири-п’ять-шість – видих. Час від часу вона зупинялася і мертвою хваткою вцеплялась мені в лікоть: сутичка.

Я обіймав її, розтирав їй місце нижче попереку – крижі; нібито від цього біль повинна ставати слабшим. Олена злегка попискивала, як-то вся стискалася і кусала губи. Потім її відпускало, і ми знову вирушали в дорогу: вдих-видих, вдих-видих. Зробили перерву: доктор поставила їй якусь свічку – начебто для розм’якшення шийки матки. Перевірила розкриття, веліла ще походити.

Ходимо, ходимо, і раптом дружину всю неначе перекосило. Лягла на кушетку, каже – «пити хочу». Лікар хитає головою: пити зараз не можна. І дає дерев’яну паличку, таку, якою морозиво їдять, а на неї змочений водою ватка: щоб губи змащувати. «Дайте пити!» – хрипить Лена. Що ж, думаю, за гестапо, води людині не дають. Став їй змочувати губи; начебто затихла. Але ненадовго. Незабаром сутички пішли одна за одною; дружина намертво вчепилася мені в плече пальцями (синці залишилися!) і тихесенько постогнувала. Лікар ще раз подивилася її і каже: «Давайте-ка на крісло, зараз почнемо».

Допоміг їй залізти на цей «трон». Не збагну, як це вагітні жінки зі своїми животами, та ще під час жорстоких сутичок, залазять туди без допомоги чоловіків. Ленку я на крісло практично піднімав на руках. Лікар ще повторювала: «Не здумай сісти – сядеш на голову дитини!» А Олені, по-моєму, було вже все одно, сидить вона, лежить чи висить вниз головою.

Читайте також:Пологи у воді: переваги і недоліки методу

Влаштували її на кріслі, підбігла акушерочка. Мене поклали в головах, а лікар і акушерка встали у Олени в ногах. У мене ще промайнула думка – яка кумедна у моєї дружини поза: в житті вона мухи не образить, а тут вперлася однією ногою в доктора, другий – на акушерку, як ніби збирається штурханами.

© Instagram @blissful.life.fotografie

«Розкриття гарне, – каже лікар. – Ви повинні за одну сутичку потужити три рази». А я, треба сказати, стільки літератури прочитав про це «потужити», і все одно до пуття не розумів, про що йде мова. Але стоячи біля крісла ніби щось відчув. Може, лікар з акушеркою добре зображували, може, є в пологових залах особлива магія… З боку все виглядало, мабуть, досить смішно: начебто народжує одна жінка, а пнуться четверо – глибоко вдихають, затримують дихання, червоніють, выпучивают очі… І один з них, зауважте, чоловік.

І тут Лена як закричить: «Я боюся!» Лікар з акушеркою заметушилися. Стою, шепочу їй на вухо щось на кшталт «все буде добре, не хвилюйся», і раптом чую – «Головка пройшла!» Поки Олена так голосно боялася, народилася голівка нашого малюка! Я відразу подивився «туди», а там – щось таке кругле, чорненьке…

Далі все було досить швидко. Дружина якось відразу ожила, напружилася – і ось мені вже показують цей мокренький грудочку. Навіть не показують, а прямо-таки сунуть в обличчя чоловічим достоїнством!

– Мужик, – кажу я.

– Це хлопчик, – ображено поправляє акушерка.

– А чого він такий червоний? – питаю.

– Він рожевий! – обурюється лікар.

Читайте також:Чоловік на пологах: 9 зіркових батьків, які були присутні при народженні своїх дітей

А ось і ні. Може, на їх медичному мовою цей колір називається рожевим. З усією відповідальністю заявляю – мій син відразу після народження був цілком собі червоний. І величезний! Тобто мені він здався маленьким, але після зважування з’ясувалося – чотири триста, хоча дружина у мене аж ніяк не велетка.

Олена виглядала такою щасливою! Втомлена, розпатлана, але до того задоволена! І гарна, як мадонна. Тобто не в тому сенсі красива, що хоч зараз на світський раут, а ніби світиться зсередини, така трошки чарівна, така рідна. І вся моя. А вже коли нашого хлопчика поклали їй на живіт, приклали до грудей, і він, недовго думаючи, зацмокав, я, чесно кажучи, просльозився.

На думку лікарів, це було ще не все. Вони щось пояснювали Олені про третій період пологів, про плаценту, яка повинна ось-ось народитися, про те, що потрібно потужити ще раз. Але вона, по-моєму, їх не слухала – лежала собі з таким блаженним виглядом, як кіт, нишком наевшийся сметани. Мене строго попросили вплинути на дружину. Я знову встав в її узголів’ї – малюка якраз оглядав дитячий лікар, – спробував знову потужити разом з нею. Лена щось таке зобразила – і розпливлася в щасливій усмішці: «Ні, нічого не виходить…»

Коротше, скільки вона не напружувалася, що під моїм керівництвом, що під чуйним поглядом лікарів, ніяка плацента не виходила. Лікар сказала, що в такому разі доведеться видаляти дитяче місце під наркозом. Нашого малюка тимчасово відправили в дитяче відділення, клятвено пообіцявши дружині, що в післяпологовій палаті він буде лежати з нею разом, а мені наказали «де-небудь погуляти». Я вийшов у коридор – і тільки тут зрозумів, як по-звірячому мені хочеться курити! Навіть руки тремтіли. Зловив першу-ліпшу сестричку, пояснив ситуацію – мовляв, був присутній при пологах, втомився, де у вас курять. Вона подивилася на мене знизу вгору з такою повагою, з яким, напевно, дивляться на героїв, які вчинили подвиг – і відвела під дворик…

Що я можу сказати? Дурниця, що пологи не чоловіча справа. Підтримати улюблену жінку в саму важку хвилину, бути поруч з нею – хіба це не гідно чоловіка? А момент, коли я взяв на руки свого сина – навіть раніше, ніж дружина! – був, мабуть, самим прекрасним в моєму житті.